Багато хто залишився у Харкові.

Коли я була ще там, були чутні вибухи, але постраждалих я не бачила.

Першого дня, коли все почалося, я запізнювалася на роботу і без жодної задньої думки поїхала на роботу. Трохи дивною здалася дорогою наявність черг біля банкоматів, автоматів з водою та сигаретними кіосками.

На роботі майже нікого не було. Із відділу розробки нікого. Я почала читати повідомлення від мами і побачила це... Цей собор знаходиться за 10 хв їзди від моєї квартири.

Потім ми почали упаковувати та вивозити цінні речі з підприємства у безпечне місце. На підприємстві оголосили відпустку за свій рахунок на тиждень.

Потім я довго простояла в черзі до банкомату. Банк встановив ліміт, можна було зняти обмежену суму на день.

Потім я купила деякі продукти та поїхала додому.

Думала просто перечекати, що це все якийсь черговий фарс. Вперше стало страшно, коли почула звук танків за вікном. Вони їдуть дуже голосно, я вибігла з ванної на автоматі і почала оцінювати обстановку.

Я розуміла, що це просто мобілізація, але все одно з того часу я не могла заспокоїтися, не могла спокійно забутися за каточкою в циві, за роботою чи хоча б за фільмом. Весь вечір дивилася новини, сиділа в укритті за диваном і чекала на сирен.

До батьків не хотіла їхати, не люблю переїзди. Вони мене вмовляли. У них у смт відносно спокійно. Вирішила для їхнього заспокоєння зганяти на вокзал і розпитати за поїзди.

Стоячи в черзі до каси я вперше почула вибух... Десь далеко, він чувся, як якась луна, породжена чимось чужорідним. І всі мої сумніви одразу розвіялися, я поїхала додому за рюкзаком, який запакувала ще в попередній день.

Вирішила чекати на поїзд на вокзалі, він поряд з метро, ​​яке служило бомбосховищем. Моя електричка так і не приїхала... Я вирішила, просто сяду на щось, що їде в той бік. Була моторошна товкучка, натовп стояв на пероні, йшов мокрий сніг, все навколо було мокре.

Із затримкою години 2 нарешті приїхав якийсь поїзд. Він зупинився, але двері не відчиняли. Люди почали від нервів стукати у двері.

Потім знову почали бомбити, джерело гулу було цього разу порівняно ближче... Це був град, можливо артилерійські снаряди. В інтернеті вже були фото снарядів, що застрягли десь у дорозі в центрі міста. Я вирішила перевірити месенджер: у місті оголосили повітряну тривогу, хоча сирен все ще не чути. Люди в паніці побігли у бік бомбосховища. Африканські дівчата верещали від стресу, люди кидали свої сумки, товкучка була моторошна.

Я вирішила перечекати в бомбосховищі, доки все відносно стихне.

Десь за півгодини після розмов по телефону з батьками та друзями вийшла перевірити поїзди. Той поїзд все ще стояв, але вже був набитий людьми. Тих, хто намагався влізти, випихали. Сумки падали на колії. Дивно, як цей поїзд узагалі поїхав.

Я в нього, звичайно, не влізла, залишалося чекати наступного, у бомбосховищі. Я зарядила телефон, погортала новини, перекусила. Іноді долинала якась вібрація від вибухів чогось, але в притулку я почувала себе в більшій безпеці, ніж удома, тому що в мене квартира була невигідно розташована, як мішень для снарядів.

Нарешті дочекалася поїзда, який прямував до західної України. Він прямував через місто, де я б мала здійснити пересадку на шляху додому. Його теж заповнювали люди, як і попередній, але товкучка була менш агресивною. Я знайшла собі затишне містечко на другій полиці. Виявляється, на другому поверсі можна уміститися вдвох. Деякі розташувалися у тамбурі.

Нам сказали вимкнути телефони, геолокацію, увімкнути режим польоту. Але люди надто залежні від інтернету, і дехто продовжував сидіти в месенджерах. А сьогодні з'явилося повідомлення, що на стовпах залізничних доріг ставлять мітки…

Потяг доїхав спокійно, я висадилася у місті для пересадки на поїзд до батьків. Але потяги не обіцяли, тож я залишилася на ніч у подруги моїх батьків.

Тепер сиджу на вокзалі, чекаю на визначеність... Якщо сяду на потяг на західну Україну - я біженка. Якщо буде машина бла-бла кар в сторону батьків - поїду до батьків.

Зараз начебто все більш-менш спокійно, але чого нам чекати? Наш мер говорив, що у нас мирне місто, що ніхто не нападе, що нас захистять. Місто дійсно поки що стоїть, але стратегічні об'єкти, такі як аеропорти, військові склади, навіть заводи з виготовлення військової техніки, підірвані. Завдано збитків житловим будинкам, може й інфраструктурі. Електрика, вода, інтернет поки що є, але вже з'являються перші погрози їхнього знищення. Регулярно з'являються повідомлення про повітряну тривогу, багато людей у ​​бункерах.

Нам пишуть, що російська пропаганда називатиме це визвольною операцією, але я впевнена, що росіяни в це не вірять. Йдуть вбивства по всій Україні, захоплення міст, які далеко за межами ЛНР та ДНР.

Російські полонені кажуть, що їх відправили захоплювати територію. Вони не можуть знайти логічного пояснення того, що відбувається. Дуже багато вбитих росіян, знищеної техніки, їх тут взагалі не шкодують. Хочу побажати російським волі, сил і удачі покінчити з цим урядовим свавіллям.